Утворення Київської держави в 9 ст. допомагає зміцненню зв'язків з греками. Військові походи, дипломатичні зносини й особливо торговельні зв'яз-ки Київської Русі з Візантією утворюють сприятливі обставини для поширення християнства серед наших предків. Спершу приймають його верхи нашого гро-мадянства, а від них воно переходить і в низи. Брак потрібних для того джерел не дає можливості простежити оцей процес повільної християнізації нашого на-роду. Стародавня традиція наша вказує сліди християнства в Києві ще в 9 ст. у зв'язку з легендою про князів Аскольда та Діра. З певністю можна твердити, що в першій половині 10 ст. в Києві вже була церква Святого пророка Ілії. Болгар-ські похода Святослава ще дужче збільшують впливи християнства, і в останній чверті 10 ст. кількість його прихильників стає настільки великою, що ставиться питання про перехід державної влади на бік нової релігії. Боротьба партій хрис-тиянської, з одного боку, і прихильників старих національних вірувань, з друго-го, часами дуже загострювались.

Великий князь Святий Володимир (980-1015) з мотивів державно-політичного характеру, оцінивши значення міцної організації християнської це-ркви для державного будівництва, рішуче стає на бік християнства і близько 988 р. охрестився сам зі своєю родиною й почав ширити християнство скрізь по сво-їй державі. Князь повелів винищувати ідолів: Перуна прив'язали до кінського хвоста і потягли в Дніпро, по дорозі били його палицями. Після винищування ідолів духовенство і князь ходили по місту з проповіддю. Багато киян хрестили-ся з радістю; другі не хотіли і слухати проповіді; треті коливалися, як коливався колись і сам князь. Тоді Володимир видав повеління, щоб в наступний день усі нехрещені явилися до ріки, а хто не явиться, буде супротивником князю.

Це вирішило здивування тих, що коливалися. “Якби нова віра була б не гарною, – думали вони, – то князь та бояри не прийняли б її”, і пішли хрести-тися; інші явилися на ріку зі страху. Завзяті язичники бігли від княжого гніву в степи та ліси. На інший день після княжого повеління на Дніпрі відбулося зага-льне водохрещення народу. Тоді, по слову благочестивого літописця, земля і небо раділи, бачачи велику кількість людей, що рятуються. “Боже великий, сот-воривши небо и землю, – волав у радісному захопленні Володимир, – призри на новых людей Своих, дай им. Господи, уведать Тебя, как уведали страны хрис-тианские, и утверди в них веру правую и не¬совратимую”.

Після водохрещення князя, княжого війська та всього стольного Києва християнство зробилося на Русі пануючою вірою. Водночас пішло утворення особистої помісною Російської церкви, для існування якої були в наявності всі потрібні умови. Вона мала в Києві значну паству, що незабаром почала ще збі-льшуватися через поширення щирої віри і поза Києвом, серед різних слов'янсь-ких та інородницьких племенах Русі; мала свою ієрархію, що складалася з мит-рополита Михаїла, єпископів та священиків, що прибули з Константинополя і Корсуня, і, мабуть, декількох своїх старих, тубільних. Безпосередньо після во-дохрещення народу великий князь став усюди будувати для її богослужіння святі храми. Поступово стали визначатися і відношення нової церкви до її мате-рі – церкви Грецької, а також місцеві внутрішні її відношення державного і сус-пільного характеру.

Богослужіння на слов'янській мові в перекладах Святих Кирила та Мефодія, полегшувало справу розповсюдження запозиченої від греків релігії, й вона вільно скрізь знаходила собі прихильників. Поганство наших предків, ще слабко розвинене і, мабуть, не оформлене в релігійну систему, ще не мало си-льної зовнішньої організації, не мало храмів і виробленої жрецької верстви й було більше зв'язане з сімейно-родовим побутом, ніж із громадським, не в силах було дати поважний опір християнству з його розвиненою догмою і дуже солід-ною та складною церковною організацією, й остання, при активній участі дер-жавної влади, витісняла поганство. Чим ближче до Києва лежала місцевість, тим легше прищеплювалося тут християнство, в далеких же північних краях (як в Новгороді) не обходилося без зовнішнього примусу. Залежало це від культур-ного розвитку краю. Кадри священиків та єпископів провадили справу розпо-всюдження християнства. Наступники Святого Володимира, особливо Ярослав І (1019-1054), продовжували розпочату справу. Поганство остаточно уступило своє місце християнству в 11 ст. і, таким чином, почалося історичне життя Пра-вославної церкви.

Святий Володимир з метою тіснішого зближення з Візантією оженив-ся з сестрою грецьких імператорів царівною Анною і підтримував зв'язки з гре-ками. Християнське богослужіння мало величезне значення в справі поширення християнства та втілення його в народні маси. Тому й сам Володимир і його на-ступники виявили жваву будівничу діяльність – старанно будували церкви.

Першим будівельником храмів був перший російський князь-християнин, Святий Володимир, який повелів після водохрещення народу “ру-бить церкви по градам”. У Києві він особисто поставив церкву в ім'я святого Василія (свого Ангела по християнському імені) на пагорбі, де стояв ідол Перу-на. Іншу церкву, кам'яну, в ім'я Успіння Богородиці, він побудував на місці вбивства варягів Феодора та Іоанна за допомогою грецьких майстрів, які буду-вали її 5 років (до 996 р.), прикрасив її сріблом та золотом, і призначив на її утримання десятину від свого маєтку і своїх міст, від чого вона і була названа Десятинною. Залишилося після нього і декілька інших церков, – у Берестові, у Васильові, Вишгороді і т.д.

Після Володимира старанними будівельниками церков стали його діти – Мстислав і Ярослав. Перший збудував Собор Спасу в Чернігові, другий – ба-гату Київську Софію на зразок Софії Цареградської, церкву Благовіщення на Золотих Воротах Києва, “да радость будет граду тому всегда святым Благове-щением”, церкви в київських монастирях святого Георгія (Ангела великого кня-зя) і Святої Ірини (Ангела його дружини). Його син Володимир збудував Софію Новгородську. Володимир Мономах будував собори у Ростові і Смоленську, син його Юрій – у Суздалі, Андрій Боголюбский – багатющий Собор Успіння у Володимирі та Боголюбський монастир.

Багато церков збудовано нашими архіпастирями, приватними особами і цілими народними общинами. З часом храмів, особливо по містах, стало дуже багато, про що можна судити по звістках літописів про різні міські пожежі; на-приклад у 1124 році у Києві згоріло до 600 церков, у Володимирі в 1185 році – 32, у Новгороді в 1217 році – до 20 тільки в одній половині міста і т.д. Утім, це-ркви були більшою частиною дерев'яні. Кам'яних було трохи, для їх будівництва зверталися звичайно до помочі грецьких або німецьких майстрів. При звістці про поновлення Суздальского собору в 1193 році літописець, як про чудо, помі-чає, що єпископ Іоанн не шукав для того майстрів від німців, а задовольнявся своїми російськими.

Церква була не тільки місцем богослужіння, а й осередком громадсь-кого, економічного й освітнього життя, бо коло церкви відбувалися зібрання для вирішення громадських справ, виникали ринки (ярмарки), засновувалася школа та шпиталь, а через те парафіяльні церкви мали особливо важливе значення. Ра-зом з парафіяльними церквами в нас виникли монастирі – чоловічі й жіночі. Наші князі були фундаторами й монастирів, за їх прикладом ішли й приватні особи. Перші монастирі бачимо в Києві, а серед них перше місце належить Киє-во-Печерському монастиреві, заснованому в другій половині 11 ст. преподоб-ними Антонієм та Феодосієм. Він послужив зразком та прикладом для всіх на-ших монастирів, був освітнім центром, бав багато церковних діячів і мав взагалі велике значення в релігійному житті українського народу аж до самої революції 1917 року.

Російська церква була улаштована у виді особистої митрополії Конс-тантинопольского патріархату. Першим її митрополитом був митрополит Миха-їл († 992 р.), якого Володимир узяв із Корсуня. Під час його діяльності христи-янство тільки почало своє поширенні по Русі, унаслідок чого Російська митро-полія при ньому ще не встигла улаштуватися. Перший правильний устрій дав їй його спадкоємець Леонтій († 1008 р.), що у 992 р. розділив її на єпархії і при-значив перших єпархіальних єпископів. Свою кафедру перші митрополити до великого князя Ярослава мали в Переяславі, потім, при Ярославі, коли було споруджено київський Софійський собор із митрополичим будинком, перейшли на проживання в Київ.

Російські митрополити обиралися й призначалися в Греції самим пат-ріархом за згодою імператора і, зрозуміло, із греків. Тому, на Русі вони були чужими людьми і за походженням, і по мові, і по національним симпатіям, й не мали до себе довіри ні в князів, ні в народі. Потрібно при цьому мати на увазі і ту "дурну" репутацію, якою греки здавна користувалися на Русі і яку висловле-но в замітці літописця: “суть бо Греци льстиви и до сего дне”. При тому ж до Російської митрополії направлялись навіть не кращі люди з греків. З 25 митро-политів-греків у перші чотири з половиною сторіччя існування Російської Церк-ви не більш 5-6 чоловік заявили себе освіченими і благочестивими. Це такі як Георгій (з 1062 р.), людина освічена, але, як чужий пастир, покинув свою паству під час міжусобиці дітей Ярослава; його спадкоємець Іоанн II (з 1077 р.), за сві-дченням літопису, навчений книгами, до всіх ласкавий, покірливий, мовчазний і водночас красномовний, коли потрібно було святими книгами тішити сумних; Ничипор І, відомий своїми посланнями до Мономаха. Інші тільки мимохіть зга-дуються в літописах, а про одного – Іоанна Ш (з 1089 р.) навіть прямо замічено, що він був не освічений і простий розумом. Тим часом деякі митрополити з ро-сійських лишили після себе добрі спогади і по своїй досвіченості, і по благочес-тю, і по благодійству до пастви. Ось порядок перших митрополитів: 1) Михаїл; 2) Леонтій; 3) Іоанн (з 1008 р.); 4) Феопемпт (з 1036 р.); 5) Святий Іларіон (з 1051 р.); 6) Георгій (з 1062 р.); 7) Святий Іоанн ІІ (з 1077 р.); 8) Іоанн Ш (з 1089 р.); 9) Єфрем (з 1089 р.); 10) Миколай (з 1097 р.); 11) Ничипор І(з 1104 р.); 12) Микита (з 1122 р.); 13) Михаїл (з 1130 р.); 14) Климент Смолятич (з 1147 р.); 15) Костянтин (з 1156 р.); 16) Феодор (із 1161 р.); 17) Іоанн IV (з 1164 р.); 18) Костянтин ІІ (з 1167 р.); 19) Ничипор ІІ (з 1182 р.); 20) Матфій (з 1201 р.); 21) Кирил (з 1224 р.); 22) Іосиф (з 1237 р.).

Церковне життя, проте, у багатьох відношеннях і саме не могла не підпадати під вплив влади держави. Розподіл Русі, насамперед, відбився на єпа-рхіальному розподілі. Перший розподіл Російської церкви на єпархії, як ми ба-чили, було зроблено в 992 році митрополитом Леонтієм. Всіх єпархій, улашто-ваних тоді, літопис нараховує шість: у Києві, Новгороді, Чернігові, Ростові, Во-лодимирі Волинським та в Бєлгороді, але слід додати до цього переліку, що тоді були поставлені єпископи і в інші міста такі як Тмуторокань, Турів і Полоцьк, де князями сиділи діти Володимира. Протягом наступного часу до другої половини 12 ст. встановлено ще декілька єпархій, так що усіх стало аж 15, окрім Київської митрополії: Новгородська, Ростовська, Володимирська що на Волині, Бєлгород-ська, Чернігівська, Юр'ївська, Переяславська, Холмська, Полоцька, Турівська, Смоленська, Перемишльська, Галицька, Рязанська та Володимирська що на Клязьмі. Межи їх розповсюджень близько збігалися з межами відповідних їм князівств. Внаслідок старого релігійного ладу суспільства всяка суспільна спіл-ка зосереджувалася звичайно біля якої-небудь святині, храму, і була, дивлячись за розміром, у формі або приходу, або єпархії. Новий уділ, відокремившись від старого, намагався зробитися самостійним і в церковному відношенні, завести в себе особливу єпархію, тому що цивільна самостійність без церковної здавалася неповною. Так, у 12 ст. після виділення нових князівств із старих, із Переяслав-ського уділу – Смоленського, із Волинського – Галицького, із Чернігівського – Рязанського, явилися і нові єпархії: Смоленська – у 1137 році, Галицька – у 1157 році, Рязанська – у 1198 році. З падінням уділу знищувалася і єпархія; напри-клад, наприкінці 11 ст. після зруйнування половцями Тмуторокані занепала і тамтешня єпархія. Піднесення уділу піднімало і її єпархію; у 1165 р. багатий Новгород виклопотав своєму владиці Іоанну титул архієпископа, – тоді ще пер-ший і єдиний на Русі. Далі, якою б не міцною була єдність Російської церкви і як би вона не піклувалася про те, щоб зберегти цю єдність, звичайне прагнення кожного уділу до самостійності, до меншої залежності від Києва і до життя осо-бняком нерідко відбивалося і на церковних відношеннях єпархіальних єпископів до митрополита і стискувало його законні права і повноваження.

Татарська навала 1237—1240 рр. мала величезні впливи як на полі-тичне, так і церковне життя українських земель. Київ, що ще в другій половиш 12 ст. втрачає своє попереднє значення, тепер зовсім підупадає. Серед поодино-ких земель Київської Русі зростають нові політичні й культурні осередки. Серед українських земель домінують Галич та Волинь. У північних краях поруч із Новгородом та Володимиром з 14 ст. починає зростати Москва, що поволі під-биває собі інші князівства понад Окою та Волгою. Білоруські землі та більшу частину українських забирає Литовська держава (в 14 ст.), а землю Галицьку – Польща за Казимира Великого. Отже, йдуть нові політичні впливи та взаємовід¬носини, яких не було до 1240 р. Територія Київської митрополії розбивається між Литвою, Польщею, Новгородом, Москвою та ін. Київському митрополитові доводиться мати справу не тільки з різноплемінною владою, а й різновірною. Така різниця й політична боротьба поміж зазначеними державами сильно утру-днюють його положення. Близькість татарських кочовин та небезпечність життя в близьких до степів місцевостях примушують наших митрополитів шукати собі спокійного місцеперебування. Кирил ІІІ (1245-1281), Максим (1283-1305) та Святий Петро (1308-1326) не сидять на одному місці, а міняють свої осідки, найдовше перебуваючи на півночі у Володимирі-на-Клязьмі, а Петро – в Моск-ві. Князі мо¬сковські найбільше подобаються митрополитам, які від часів Пет¬ра енергійно підтримують московську політику, чим настроюють проти себе інші політичні центри, внаслідок чого з'являються спро¬би поділу єдиної митрополії.

Київська митропо¬лія зоставалася єдиною й охоплювала свою домон-гольську терито¬рію до половини 15 ст., коли Москва рішуче сепарувалася від Києва. Приводом до того послужила поява в Київській митрополії грека Ісидо-ра, прихильника унії з Римом. Константинопольський патріарх користався своїм правом призначати київських митрополи¬тів, і в цій справі інколи на нього впли-вав візантійський імператор. З початку 15 ст. Візантія перебувала у страшній небезпеці: турки-османи збиралися покласти кінець її політичній самостійності. Імпе¬ратор Іоанн VІІІ Палеолог (1425-1448) шукав собі порятунку на Заході в папи і, щоб схилити його на свою сторону, погоджувався на умію, себто на під-биття східної церкви владі римського єпископа. Для здійснення своїх планів ім-ператор підбирав собі серед право¬славного духовенства прихильників своєї ідеї. Патріархом він зробив однодумця Іосифа, а той і призначив київським митропо-литом Ісидора, що з-за свого грецького патріотизму дав згоду брати участь у соборі у Флоренції. Справді, вів був там, стояв за унію й повернув¬ся до своєї па-стви вже як представник папи з титулом кардинала. В Москві вів зустрів силь-ний опір, а тому й мусив тікати звідти й тримався деякий час в межах Литви та Польщі, хоч і тут він не зустрічав собі прихильників, незважаючи на підтримку світської влади та латинського духовенства. Влаштувавшись в Італії, Ісидор до-бився призначення на київського митрополита теж прихильника унії Григорія Болгариновича, що потім відмовився від унії. Москва тим часом добивалася за-твердження вибраного в митрополити собо¬ром єпископів Іони, єпископа рязан-ського. Заходи Ісидора в Царгороді та пізніше політичні події перешкоджали такому затвердженню. Тоді Московський собор 1458 р. ухвалив самостійно, без патріарха, проголосити Іону митрополитом, при чому йому було дано титул "митрополит Московський і всея Русі", між тим як попередні митрополити, й ті, що жили в Москві, всі титуловалися "митрополит Київський і всея Русі". Від цього часу на території єдиної Київської Русі бачимо вже дві митрополії: Мос-ковську та Київську. Перша з них охоплювала Московську державу (претенду-ючи і на Новго¬род), а друга – православну людність Литви та Польщі. Тут зна-хо¬дилися такі єпархії: Смоленська, Чернігівська, Полоцька, Холмська, Переми-шльська, Львівська, Володимиро-Берестейська, Луцько-Острозька та Турово-Пінська. До цих дев'яти треба ще додати єпархію самого митрополита. Смолен-ська та Чернігівська єпархії, як прикор¬донні, часом належали до Москви, а Львівська в 1414-1538 рр. підлягала безпосередньо митрополитові.

У 13 ст. інтенсивно провадять місіонерську діяльність на території Малої Русі ченці Домініканського ордену, але без жодних наслідків. Вони об-слуговують лише те католицьке населення, яке з'явилося на Малій та Білій Русі вже в 14 ст. в містах, яким українські та литовські князі надавали німецьке (Ма-гдебурзьке) право. В цих містах католики (німці, поляки та ін.) перебували в упривілейованому положенні в порівнянні з руськими (православними). Ягайло та Вітовт збільшували католицьку людність, підтримували старі та заводили но-ві латинські єпархії та парафії (в Києві, Вільно, Пере¬мишлі, Львові, Луцьку). Дві церкви жили спокійно, кожна сама по собі, й справа з'єднання їх у формі Фло-рентійської унії не мала ніяких наслідків. Найбільший прихильник такої унії ми-трополит Ісидор вибрався до Італії, а його наступник і учень Григорій сам му-сив був відмовитися від унії в 1458 р. і вмер православним. Мало говорить на користь унії й так званий “Лист митрополита Михаїла до папи Сикста IV” (1476 р.). Оцінювати ці явища церковного життя необхідно з огляду на політичну си-туацію середини 15 ст., бо православне населення від верхів до низів не думало відмовлятися від своєї віри, в противному разі всі спроби унії залишили б по со-бі виразний слід.

В кінці 16 ст. сталася подія, що внесла розкол і довголітню запеклу боротьбу в лоно православної церкви й українського та білоруського народів; це – Берестейська церковна унія. Їй, звичай¬но, приділяють багато уваги всі дослід-ники минулого Польщі та України, причому її пояснюють одні політичними мо-тивами того часу, інші – непорядками в православній церкві. І той, і другий по-гляд треба вважати однобоким. Таке складне явище, як Берес¬тейська церковна унія, викликане багатьма причинами як внутріш¬нього (для церкви), так і зовні-шнього характеру. Тут мають місце історичні обставини, соціально-економічці умови, напрям державної політики, культурно-освітній стан православної ієрар-хії, моральний рівень її, внутрішні взаємовідносини у православній церкві – все це разом зі специфічними особливостями доби та настроєм пануючих чинників Польсько-Литовської держави після Люблінської унії 1569 р. і викликало згада-ну церковну унію. За думку про неї, не без впливу латинської ієрархії, вхопили-ся єпископи: луцько-острозький єпископ Кирил Терлецький та львівський єпис-коп Гедеон Балабан; незабаром останній відстав від тої думки, а замість нього явився володимирсько-берестейський єпископ Іпатій Потій, мабуть, одино¬кий ідейний прихильник унії. Вони, власне, й провели цю справу, бо тодішній мит-рополит київський Михаїл Рагоза та інші єпископи були пасивними людьми. Кирил Терлецький та Іпатій Потій поїха¬ли в Рим (1695 р.) і там дали згоду за унію від імені всієї православної церкви. Такий вчинок двох єпископів викликав сильне обурення на Україні-Русі. Прихильники унії зібралися в Бересті для уро-чистого проголошення єднання з Римом у жовтні 1596 р. Туди ж прибули й православні: єпископ Гедеон Балабан (львівсь¬кий) і Михаїл Копистенський (пе-ремишльський), багато представ¬ників чорного й білого духовенства, братств і поодиноких земель. Православні утворили свій собор під головуванням патріа-ршого екзарха архімандрита Никифора. Таким чаном, одночасно в Бересті від-бувалося два собори – уніатський (що складався тільки з вищого духовенства) і православний, постанови яких були цілком протилеж¬ні. Король Сигізмунд ІІІ був на стороні уніатів, визнав їх постанову і проголосив унію з Римом докона-ним фактом, а на протести й постанову православних уваги звернено не було. Опираючись на прихильність короля, енергійну підтримку католицького духо-венства та польсько-латинського громадянства, архієреї-уніати поволі заби¬рали собі церковні й монастирські маєтки, твориш кадри підвладно¬го їм духовенства, поступово знаходили собі прихильників серед міщанства й серед селянства. Поширення унії викликало безкінечні судові процеси та заколоти в масах. На другого уніатського митро¬полита Іпатія Потія підготовлявся атентат, який скін-чився тільки тим, що в нього було відрубано кілька пальців. У Вітебську місце-вий уніатський архієпископ Іосафат Кунцевич настільки настроїв проти себе православних міщан, що вони його замордували (1623). За це Вітебськ було по-збавлено Магдебурського права, 19 особам одрубано голови, близько сотні мі-щан, що втекли від суду, заочно присуджено до смерті, а майно їх забрано до скарбу. Заколоти були і в інших містах. Взагалі між православними та уніатами йшла вперта бороть¬ба, недарма унію названо було “костію роздору”. Перш за все почалася боротьба літературна, з'явилося багато полемічних творів, де одна сторона боронила себе й нападала на другу. З боку православних виступали найкращі вчені сили, й їх твори й досі зостаються цінними пам'ятниками україн-ського письменства, як “Апокрисис” Христофора Філалета, “Тренос” Мелетія Смотрицького, “Палінодія” Захарії Копистенського. Братства видавали ці поле-мічні твори. Одночасно з літературною боротьбою йшла й боротьба правова, на грунті сеймового законодавства. Тут виявляли сильну акцію право¬славні магна-ти та шляхта, які нерідко виступали спільно з проте¬стантською шляхтою. На грунті правовому було зроблено дуже багато, бо до половини 17 ст. не прохо-дило жодного сейму, де б не ставилася справа "греків-дізунитів", себто право-славних, і наслідки були дуже важливі. Так, в 1609 р. православним пощастило юридично одмежуватися від уніатської ієрархії, а в 1632-34 рр. право¬славні до-билися своєї власної, визнаної державою (упривілейованої) ієрархії з київським митрополитом Петром Могилою на чолі. Йому підлягали єпархії: Луцька, Львівська, Перемишльська, Холмська та новоутворена Білоруська.

Верстви світського православного населення особливо енергійно бо-ронили свою віру; виразником настроїв мас у цьому відношенні було козацтво. Воно завжди відстоювало інтереси православної церкви, і там, де впливи козац-тва були сильні, себто на Україні, унія не мала успіху. Завдяки козацтву в Києві уніати обмежилися тільки Видубицьким монастирем, а Лаври не могли захопи-ти. Завдяки козакам і Петру Сагайдачному єрусалимський патріарх Феофан в 1620 р. поновив православну ієрархію з митрополитом Іовом Борецьким на чолі. Нунцій Торрес свідчить, що козаки своїми проханнями, погрозами та збройно перешкоджали поширенню унії. У 1632 р. вони через депутацію до сейму від-стояли права своєї церкви.

З кінця 17 ст., коли більшість шляхти під впливом політичних та соці-ально-економічних обставин після 1654 р. перейшла на бік латинства, правосла-вні братства підупали, а козацтво, відігравши свою історичну роль, втратило своє значення, – тоді православна церква, зоставишся без своїх проводарів та оборонців, позбавилася своєї ієрархії. На унію перейшла в Західній Україні бі-льшість народних мас. Багато шкодило тоді православ'ю і те, що після 1654 р. частина Київської митрополії опинилася в межах Московської дер¬жави, а час-тина залишилася в Польсько-Литовській державі. Наші митрополити Сильвестр Косів (1647-1657), Діонисій Балабан (1657-1663) та Іосиф Нелюбович-Тукальський (1664-1675) не співчували Москві, і коли та розпочала заходи, щоб підвернути українську церкву під владу московського патріарха, вони стали на бік Польщі. Живучи на території останньої, зазначені митрополити не мали мо-жливості керувати церковними справами Лівобережної України, а тим часом Москва добилася зміцнення своїх виключних впливів і на церковні справи в Польщі. В 1685 році вона за допомо¬гою турецького уряду вирвала в константи-нопольського патріарха Діонисія IV згоду на те, щоб Київська митрополія пере-йшла під канонічну залежність до московського патріарха, який благословив на київського митрополита колишнього православною луцького єписко¬па князя Гедеона Святополк-Четвертинського.

У 1686 р. в Москві між Польщею і Росією було вироблено умову, так званий мир Гржимультовського (або "вічний мир"). Цей мир давав право росій-ському урядові в цілях оборони православних від уніатських утисків втручатися у внутрішні справи Речі Посполитої, православне населення Польщі віддавалося під протекторат московського царя. Завдяки цьому православні парафії та мона-стирі в Польщі підлягали київському митрополитові, а той, у свою чергу, підля-гав московському патріарху, а потім і Священному Синодові.

На протязі 18 ст. Київська митрополія під впливом російської церкви зазнала деяких змін. Було скасовано право вибору митрополита та єпископів; поволі відмінялось виборне начало щодо нижчого духовенства. Од 1700 р. з Ки-ївської академії викликають до Москви та Петербурга наших учених ченців, й ті займають в Росії аж до часів Катерини ІІ всі архієрейські кафедри. Тому, з одно-го боку, вся російська церква піддається сильним впливам церкви української. Від часів Катерини ІІ митрополит київський втратив своє значення першого іє-рарха для інших архієреїв, втратив всяку над ним владу і став звичайним єпархі-альним владикою.

В кінці 19 – на початку 20 ст. українські землі поділено на такі єпархії: Харківську, Чернігівську, Полтавську, Катеринославську, Херсонську (1837 р., кафедра в Одесі), Таврійську (1859 р., кафедра в Сімферополі), Подільську (ка-федра в Кам'янці), Волинську (кафедра в Житомирі) і Київську; в 1907 р. поста-ла ще Холмська єпархія. В десяти українських єпархіях налічувалося в 1900 р. православного населення 19 мільйонів.

У 1870 р. протоієрей В. Гречулевич дає перші зразки проповіді на українській мові. Не дивлячись на тяжкі обставини, приклад його не зостається без наслідувачів: П. Морачевський перекладає на українську мову Четвероєван-геліє, П. Куліш – мало не всю Біблію. В 1906-1908 рр. Священний Синод видає українське Євангеліє. З'являються спроби видання популярних книжок релігій-ного змісту українською мовою. Ставиться питання про українську мову як мо-ву богослужбову. Почалася запекла боротьба поміж ієрархією та прихильника-ми українізації церкви на території України. Ця боротьба привела до розколу. Прихильники повної українізації утворили окрему Українську Автокефальну Православну Церкву на чолі з митрополитом В. Липківським (з 1921 р.). Але, у зв'язку з незвичайним способом її утворення, авторитет УАПЦ почав падати і в 1930 р. вона самоліквідувалась.

Визначенням Архієрейського Собору Російської Православної Церкви (РПЦ) 25-27 жовтня 1990 р., у відповідь на звернення українського епископата до Святійшого Патріарха Московського і всея Русі Алексія ІІ и всього еписко-пата РПЦ, Українській Православній Церкві (УПЦ) надано незалежність і само-стійність в її керуванні. УПЦ – спадкоємиця древньої Київської митрополії (в межах України) і Українського екзархату РПЦ.

Самостійність і незалежність УПЦ у керуванні поширюється на кано-нічні, богослужбові, господарські, фінансові та духовно-освітну сфери внутріш-нього життя її єпархій. Соборний і молитовно-канонічний зв'язок УПЦ із Все-світнім Православ'ям являє членство Предстоятеля УПЦ у Священному Синоді РПЦ, і участь українського епископата в Архієрейських та Помісних Соборах РПЦ. Знаком перебування УПЦ у благодатному лоні Всесвітнього Православ'я є статутне піднесення імені Предстоятеля РПЦ за богослужіннями і благословен-ня Святійшим Патріархом новообраного Предстоятеля УПЦ. Відповідно, украї-нський епископат, певно висловлюючи віроповчальный принцип соборності Церкви Христової, бере участь у виборах Святійшого Патріарха Московського і всея Русі, а Предстоятель УПЦ – в обряді настоловання Предстоятеля РПЦ. Ре-альні права і канонічний статус УПЦ фактично наближають її до повноти прав і статусу Помісної Церкви, без формального визначення останньої Помісним Со-бором РПЦ.

Предстоятель УПЦ – митрополит Київський і всея України з титулом "Блаженний". Канонічний статус УПЦ та її Предстоятеля визнані Главами По-місних автокефальних православних Церков. Резиденція Предстоятеля УПЦ – Києво-Печер-ська Успенська Лавра. Предстоятель УПЦ з 1992 року – Блажен-ний Володимир /Сабодан/, митрополит Київський і всея України.

Священний Синод УПЦ закладає і скасовує єпархії в межах України, духовні школи, обирає кандидатів на вільні єпископські кафедри, благословляє відкриття монастирів, обговорює і вирішує всі інші питання внутрішнього життя УПЦ в період між Архієрейськими Соборами УПЦ. Архієрейський Собор УПЦ, відповідно до Статуту про керування УПЦ, є вищим органом соборного керу-вання. Архієрейський Собор УПЦ самостійно і незалежно обирає Предстоятеля УПЦ – митрополита Київського і всея України.

В УПЦ періодично збирається Всеукраїнський Церковний Собор (по-місний) за участю епископата, представників духовенства, що є ченцями, та ми-рян УПЦ для обговорення найважливіших питань внутрішнього життя УПЦ.

Східне Православ'я – тисячолітня традиційна релігія українського на-роду (русичів). УПЦ – найбільша православна община в Україні: вона нараховує тридцять п'ять мільйонів хрещених християн. У складі УПЦ 35 єпархій, 37 архі-єреїв, є одна духовна академія (Київ, Києво-Печерська Лавра), 5 семінарій, 22 духовних училища, 3200 недільних шкіл. Найбільші монастирі: Свято-Успенська Києво-Печерська Лавра, Свято-Успенська Почаєвська Лавра, які є загальноправославными християнськими святинями і місцями масового палом-ництва.

УПЦ – Церква-мучениця: сотні тисяч християн постраждали в резуль-таті репресій із боку богоборчої влади в СРСР, тисяча священнослужителів, що є ченцями, і мирян було розстріляно та заслано в сибірські табори. Серед них – перший Священномученик Російської Церкви, митрополит Київський Володи-мир /Богоявленский/, вбитий більшовиками у 1918 р. Було зруйновано багато храмів, монастирів. Заборонено церковну добродійність. Останнім часом УПЦ поступово повертаються храми, монастирі і майно, раніше націоналізоване дер-жавою. Відновляються соціальна діаконія УПЦ: церковно-парафіяльні школи, лікарні, молодіжні організації і прямування, мета яких – допомога старцям, ін-валідам, бідним і т.д.

На канонічній території УПЦ діють дві локальні, не визнані Помісною Православною Церквою, націоналістично орієнтовані розкольницькі юрисдикції – Українська Православна Церква Київського патріархату (УПЦ-КП) на чолі з розкольником "патріархом Філаретом" і Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ). Велика частина їхніх приходів розташована в західних облас-тях України (Галичина, Волинь), які історично входили до складу Речі Посполи-тої (Польщі). На цих же територіях діє Українська Греко-Католицька Церква (уніатська, УГКЦ). Активізувалася діяльність псевдо-релігіозних та окультних сект, що практикують прозелітизм серед православних України. Взаємна боро-тьба розкольницьких, сектантських і проуніатських сил в Україні, яка здійсню-ється на фоні духовної, політичної ті економічної кризи в країні, порушує мир-ний хід життя УПЦ, створює межконфесійну напруженість і провокує відкриті сутички між духовними общинами.